Навшпиньки ми обходимо маленькі озерця, які залишає по собі український дощ на дорогах та тротуарах.

Те, що на перший погляд здається тоненькою плівкою, виявляється холодною вологою аж по кісточки. Затоплена вибоїна. Ламкий та потрісканий асфальт з першого дня зник, і вулиці відблискують вологою. Там внизу, у темних ямах нашої дороги лежать залишки промайнулих українських буднів: пластикові обгортки, недопалки та жовте осіннє листя.

У калюжах здутого асфальту відбивається український сум минулого.

Так само як наші чоботи розбурхують дощову воду, так і наша робота роз'ятрює спогади і почуття – і мені стає зрозуміло, що ведуть мене мої обачні кроки до залитих слізьми глибоких асфальтних ран, а не повз них.

Ми заходимо в українській школі до якогось кабінету. Після численних милих привітань один за одним до класної кімнати заходять групками українські школярі. Нас 12, їх 25. Дивне відчуття. Українці з однієї сторони, німецькі учні – з іншої. Так багато молодих людей, які не наважуються заговорити один з одним.

Після обміну кількома поглядами та вимушених представлень офіційна частина завершується. Учні продовжують сидіти одні навпроти інших, подекуди стримано посміхаючись.

Нарешті кілька більш розкутих дівчат зжалились і підсіли до нас. Крига скресла. Купками, починаємо вести жваві розмови, кумедно комбінуючи англійську, німецьку та українську.  З двох окремих груп раптом народилась спільнота,  що спілкується та ділиться спільними хобі та інтересами, музичними вподобаннями та життєвими звичками.

(Мадіта Пфінґстен)

Тихе шурхотіння аркушів та шкрябання ручками, час від часу кілька прошепотілих слів.

 Спочатку відкрити перший конверт – свербляча напруга пронизує моє тіло – і я тримаю в руках аркуш паперу, який в наступні хвилини та години перенесе мене в інший, давно минулий світ.

Кожен лист несподіваний, чи то чітко витримане повідомлення про перебіг війни, чи то приватне і доленосне послання, що мені стає аж не по собі, що я читаю такий інтим і заводжу на нього формуляр.

Десь позаду весь час кружляють міркування, чи вижили в цій війні відправник та одержувач, чи повернулись додому і чи живуть або прожили своє життя так, як мріяли у цих листах.

Я лягаю помаленьку головою на стіл, прислухаюсь до шурхотіння листків, і моїми думками у цю мить заволодіває одне питання:

Я дійсно саме тримаю в руці останню вістку від людини, зі знанням, що ця вістка так і не досягла свого місця призначення?

(Розалі Фіхтнер)

Біля мене сидить завгосп Саша та, сяючи очима, плавним голосом співає стару пісню про кохання. Багато з колег за столом, що підспівували перші пісні, цю теж тільки слухають.

Ми запрошені до «Світлиці» - музею українського побуту у хмельницькій школі №10. За завісою відкривається приміщення з високими стелями, крізь вікно нагорі проглядає денне світло. На яскравих картинках – сцени з життя, яке сьогодні нам важко уявити. З любов’ю зібрані та розставлені предмети побуту, народні костюми, меблі та знову - багато вишиті рушники. Навколо довгого стола по центру можуть збиратись учні початкової школи, вчитись та дивитись.

Сьогодні ввечері стіл уставлений різноманітними наїдками української кухні. Все приготовлене вчительками та вчителями школи, ще й з власних городів. Більшість – вегетаріанське, і мені навіть подають окрему миску з варениками по-вегетаріанськи для мене.  «Кароліна» - чую я знов і знов і можу приступати.

Мені не заважає, що я не розумію великі уривки жвавих балачок, хоча Люба і Коля дуже стараються не забувати за переклад. Я насолоджуюсь мелодійним звуком української мови та  пустотливим сміхом присутніх. При тому я знову й знову гублюсь у барвистих вишивках та картинах.

Вчителька народознавства Світлана роз’яснює призначення деяких експонатів – їй щосили допомагає Люба, яка не лише перекладає, але й у спільній рольовій грі зображає, як проходить весілля.

Після останнього традиційного тосту «на коня» ми прощаємось. Тиснемо руки людям, які нам до сьогоднішнього дня були зовсім незнайомі, але які лише заради нас так страшенно старались. Не тільки через те, що я не знаю української мови, мені бракує слів для вдячності.

(Каролін де Нокер)

Містичний світ оточує нас в чужій країні: кириличні знаки рояться у меню і вилітають з вуст офіціантів.  Вивіски загрозливо стають на нашім шляху, а їх незрозумілі написи малюють знаки питання на наші зблідлі чола. У цьому дивному часі живе дух. Це дух ізоляції, який намагається вирвати нас з лабетів чужого суспільства. Місцевих жителів він не переслідує, в його присутності ми завжди почуваємо себе самотніми і викинутими за борт.

Та влада фантома, що здається всесильним, щезає, коли ми зустрічаємось з українськими друзями. Вони допомагають покінчити з цим привидом і відчути себе затишно у чужому краю.

(Лукас Менгес)