...темна сукня, гарячий чай, тепла кухня, зів’ялі квіти, гарячий камін, стіл з чорного дерева, сутінки. Руки тремтять, годинник цокає. Пахне зимою, у світлі ліхтарів танцюють сніжинки.

Та тоді нарешті єднаються чорнило і папір....

"Мій гаряче коханий найкращий у світі Вальтер!!! Давно нічого не отримувала від тебе..."

Через 70 років, холодним ранком я сиджу в Обласному архіві Хмельницького, витираю землю з конверта і читаю, Вальтер, ти мусиш скоро повернутись, ми чекаємо дитину!

(Артея Магатеван)

Ich sitze im Bus. Dieser ist nicht mehr neu und befindet sich in einem Land, dass ich nun zum ersten Mal besuche.

Um mich herum fremde beziehungsweise mir nicht wirklich bekannte Menschen. Alle reden aufgeregt durcheinander. Es entsteht eine seltsam interessante Mischung aus deutschen, englischen und unkrainischen Wortfetzen.

Irgendwann gebe ich den Versuch diese ganzen Eindrücke zu ordnen auf und beschließe mich  ein wenig auszuklinken. Ich stecke mir meine Kopfhörer in die Ohren. Musik an - Welt aus. Zeit für eigene Gedanken, die sich in der Fensterscheibe des Busses zu spiegeln scheinen.

Goldene Kuppeln tauchen auf. Sie sind von nahezu jedem Ort in der Stadt sichtbar.

Häuser erscheinen. Auf der einen Seite die prächtigen Bauten mit ihren geschmückten Fassaden. Auf der anderen die plattenbauartigen Gebäude, denen man ihr Alter ansieht. Sie erscheinen mir als Uniformierte, die einen mitunter neugierig ansehen.

Panzer stehen wie selbstverständlich an den Seiten des Weges, der zu einem Museum führt.

Dann kommen Gedanken darüber, was nun kommen mag. Ich weiß nur ungefähr was mich erwartet. Viel Spielraum für Fantasie. Wie werden die anderen sein? Was wird passieren? Was werde ich lernen? So viele Fragen...

Я знаю їжу, мову та шрифт. Але я живу не тут, а майже за 2000 км звідси. Я живу у світі, який інакший, ніж цей, що тут. Але де я вдома? Де моя Батьківщина? Я приїхала сюди і знала, що тут я на місці. Жодного лицемірства. Я вдивляюсь у широти безмежного міста.

Я там, де я мала бути. Вдома.

(Даша Потапова)

Генерал не хоче сідати, він стоїть. Він розповідає нам свою історію стоячи. Зі своїми спогадами генерал прийшов не один. Поряд з ним – ще п’ятеро ветеранів Червоної Армії. Разом вони розповідають нам гордими та сильними голосами про свої перипетії на війні, болючі та трагічні спогади, але також й про дивні радощі та людяність.

Ми сидимо у напівпідвальному приміщенні школи №10, у маленькому музеї, присвяченого ветеранам 34-го Танкового корпусу. А ці ветерани сидять навпроти нас. Численні відзнаки прикрашають їхні парадні форми. Їм приємно, що ми прийшли послухати їх. Кожен хоче побільше розповісти про своє, і для нас залишається лише час на короткий підсумок.

Історії про дивовижні зустрічі з німцями, які здались. Вони повторюють цитату "Genosse Genosse, nicht schießen". Стає ясно, що ці старі чоловіки гордяться не перемогою над Німеччиною та німецьким народом. Вони пишаються, що «викинули» німців з України і звільнили німецький народ від фашизму. Брали німецьких солдатів в полон і не вбивали. Вони пишаються миром. Миром, за який вони боролись і страждали.

Слова генерала «Дружба назавжди» - "Freundschaft für immer " залишаться в пам’яті надовго.

(Лукас Фрьошке)

Я називаю його Ігор. Не дуже великий, не красень, і все-таки вся моя увага прикута до нього. Він супроводжує нас вулицями Хмельницького. Зранку – до архіву, в обід – до школи. Його обідрані вуха, затверділа від бруду шерсть та сіра морда свідчать про життя на вулиці.

Нещасний?

Ні, він не здається нещасним - він несеться через дорогу та шалено наздоганяє машини.

(Ліза Ґунтер)