Генерал не хоче сідати, він стоїть. Він розповідає нам свою історію стоячи. Зі своїми спогадами генерал прийшов не один. Поряд з ним – ще п’ятеро ветеранів Червоної Армії. Разом вони розповідають нам гордими та сильними голосами про свої перипетії на війні, болючі та трагічні спогади, але також й про дивні радощі та людяність.

Ми сидимо у напівпідвальному приміщенні школи №10, у маленькому музеї, присвяченого ветеранам 34-го Танкового корпусу. А ці ветерани сидять навпроти нас. Численні відзнаки прикрашають їхні парадні форми. Їм приємно, що ми прийшли послухати їх. Кожен хоче побільше розповісти про своє, і для нас залишається лише час на короткий підсумок.

Історії про дивовижні зустрічі з німцями, які здались. Вони повторюють цитату "Genosse Genosse, nicht schießen". Стає ясно, що ці старі чоловіки гордяться не перемогою над Німеччиною та німецьким народом. Вони пишаються, що «викинули» німців з України і звільнили німецький народ від фашизму. Брали німецьких солдатів в полон і не вбивали. Вони пишаються миром. Миром, за який вони боролись і страждали.

Слова генерала «Дружба назавжди» - "Freundschaft für immer " залишаться в пам’яті надовго.

(Лукас Фрьошке)