Читання листів

Щоб показати свої враження від прочитаних листів, ми обрали найбільш важливі уривки з листів, які нас особливо вразили. Наша робоча група порівняла знахідки кожного з нас, і ми зупинились на трьох цитатах та коментарях до них.

I

«Я думаю, що всі знають, що трапилось під Черкасами. Ми прорвали котел, але самі при цьому мало не загинули. Я відморозив ноги і через 14 днів я повернувся назад. Через 5 днів роту було розпущено. Рота - це сильно сказано. Залишився один унтер-офіцер. Жодного зі своїх товаришів я більше не бачив.»

Єфрейтор Вернер Штайнхаос.

Росія 15 березня 1944

Ми обрали цю цитату тому, що воно досить точно описує події війни під Черкасами. Автор показує, які невеликі частини військових підрозділів вижили, він говорить, також,  про особисто пережитий ним біль. Цей особистий досвід можна перенести, загалом, на умови під час цього бою. Особливе у цьому листі – це точність. Листи з такими деталями зазвичай не проходили цензуру.

Тож, ми можемо чітко уявити події під час відступу німецької армії навесні 1944 року.

II

«Ти що, думаєш, що після тог,о що між нами було, ти мені байдужий і я можу думати про інших чоловіків?Ні ,мій Ганс, такі думки зовсім не повинні приходити тобі в голову. Ти знаєш, що я тебе люблю і завжди буду  тебе чекати. Одне я обіцяю тобі, що ніколи не буду «зв’язуватися» з іншим чоловіком.»

Лист Петерле німецькому солдатові Гансу Берте, п/п 26466

13.02.1944 р.

В цьому  уривку нас вразила особлива відвертість, з якою німецька дівчина пише про свої ніжні почуття. Та обіцянка, яку вона дає в листі, незважаючи на таку відстань і обставини війни, ще більше підкреслює важливість почуттів і довіри один до одного за тих умов. Її обіцянка виражає неймовірну, для будь-якої дівчини, самопожертву зберігати йому вірність, навіть не будучи впевненою, що він залишиться живим. У наш час такий вчинок був би досить дивним, для декого навіть диким, але, на щастя, під час війни залишалися ті високі почуття, незважаючи ні на що.

III

«Так, дорогий Фріц, хотілось би надіслати тобі фото нашого хлопчика, та на це у мене, на жаль, немає грошей. Але я шлю тобі його локон.»

Лист Гретель із Гольдена до німецького солдата Фріца про сина Клауса

Гольден, 14 лютого 1944 р.

Ми обрали саме цю цитату тому, що вона запала нам у серце. Ми побачили  у цьому уривку,  в якій ситуації перебувала жінка. У самому листі  ми прочитали і не могли пропустити той факт, що батько не приймає свого маленького сина. Він не вірить, що він справжній батько. А жінка не має достатньо грошей, щоб забезпечити себе і дитину, не може отримати нормальну роботу через важку ситуацію в Берліні. А щоб отримати хоча б якусь допомогу від держави на сина, то Фріц має підтвердити батьківство. Тож вона відправляє йому локон волосся сина для того, щоб хоч якось морально пов‘язати батька і сина.

Нас вражає життєва мужність простої жінки під час війни.

Перший лист лежить переді мною. Обережним, благоговійним порухом відкриваю конверт. Злегка тремтячи, розгортаю грубий пожовклий папір. Змітаю трохи бруду з першого аркуша, і мені здається, ніби я здуваю пил з дірявої темряви у моїй голові, яка називається минуле. На стіл випадає маленький згорнутий папірець. Беру його обережно, але з нетерплячою цікавістю, і в моїй руці опиняється маленьке пасмо білявого волосся.  Я трохи вагаюсь торкнутись цього волоссячка, страшно, що воно просто розсипеться, наче спогад, або наче мертвий метелик, якого роками дбайливо зберігали. На дотик воно трохи ламке, а своїм кольором нагадує мені волокна коноплі.

У цьому шматочку життя втілена повна любові вістка, передана не просто словами, як-то буває зазвичай. Це вітання - опора і запевнення для адресата, те, що бракує словам. Як сумно, що цей подарунок так і не був вручений.

Я не можу не покласти цей локон на пушку пальця і не погладити його по завкруглості, а в моїй уяві виринає десятимісячний Клаус, якому належала ця прядка.

У листі здебільшого йдеться про нього, але історію розповідає саме локон, він створює зв'язок з минулою дійсністю, яка тепер стала чимось більше, ніж просто історією.

(Лаура Айзентрегер)

П'ятниця.  Ми вже досить добре пізнали одне одного. Але все ж я трохи хвилююся. Вперше прийматиму німецьких друзів у себе вдома. Мама телефонує по 20 разів на хвилину .. Певно, чекає з нетерпінням…

І от закінчився вечір у школі.  Українські діти, якомога швидше «розбирають» німецьких друзів...

Йдучи вулицями Хмельницького, хвилювання розвіялося само по собі.  З щирими посмішками зустрічали нас вдома мама і Настя. Все було настільки по-сімейному, що досить довго не хотілося нікуди йти.  Ми слухали улюблену музику, що дівчата записали на диск, сміялися з кострубатих в'язаних котів, шапки та Лізи, яка страшенно боялася мого маленького папужки…

10 година. Час повертатися до готелю. За ці декілька годин,що ми провели разом, Ліза, Софі та Юлія стали для моєї мами наче рідні. Але все ж треба було прощатися… Вона розуміла,що це, мабуть, остання їх зустріч… Але теплі спогади і фотографія у рамці постійно нагадуватимуть нам цей день…

(Анастасія Бойко)

Протягом всього проекту, я, напевно, не був надто активний. Я спостерігав. Спостерігав за тим, як ми - підлітки реагуємо на страшні речі, які лунають зі зморщених вуст очевидців. Що вражає нас в музеях. Над чим ми сміємось. Я вдивлявся в очі багатьох і бачив в них суміш з історії та життя.

Нам, підліткам, в майбутньому приймати естафету вагомих, невблаганних зобов'язань. Ми вирішуємо те, що станеться, і це залежить вже сьогодні від нас: і від наших веселих посиденьок, і від серйозних облич в музеях.

Цей проект відкрив мені очі на те, що ким би і звідки б ти не був, ти - людина, ти живеш, ти навчаєшся і ти віриш. Я відкрив для себе сірі листи з архівів та широкі посмішки німецьких колег. Я хочу, щоб цей проект продовжувався, щоб ми знову і знову зустрічалися, сміялися, замислювалися, спостерігали один за одним, прощалися, для того, щоб незабаром зустрічатися знову...

(Олександр Твердохліб)