Сяюче золото виблискує переді мною, подекуди срібло і яскрава матерія на величній бірюзі. Вони сидять, наче статуї в ряду, застиглі - ніби з іншої епохи. Через мить вони прокидаються до життя. Маленькі очі, обрамлені глибокими зморшками, що разом з тонким білосніжним волоссям говорять про довге життя та важкі випробування, іскряться. Хвилюються, як діти. Нетерплячі. Жагуче бажання висловитись. Крадькома задумливим, майже апатичним поглядом впираються час від часу у запилений куток, а нам залишається лише фантазувати, які картинки раптом виринають в їх пам’яті.

Шість облич з шістьма історіями, що здаються безкінечними. У повітрі зависло радісне очікування. Перший з них бере слово. Мертва тиша. Важко повірити, що майже 30 слухачів напружено чекають першого слова.

Поступово слова починають перетворюватись в наших головах на образи. Шестеро чоловіків, наші ветерани, наче ключі до іншого світу. Давно забутий біль у ці хвилини заполонює маленький простір. Сіється в наших головах, наче маленьке сім’я, яке вмираюче дерево скинуло з себе, щоб воно проросло і стало таким же великим та пишним, і могло продовжувати розповідати історії.

(Леа Дінгер)