Це був мій перший політ на літаку, і тому мені немає з чим порівнювати. Можливо саме тому це було так класно. Єдине, з чим я могла порівняти, це аеропорт Жуляни та аеропорт в Дортмунді. А це як запорожець і бентлі.

Коли ми приїхали в аеропорт в Жуляни, ми всі були в такому стані як “невже це справді станеться?” “невже ми справді поїдемо в Німеччину?” “зустрінемося з нашими друзями?” і в деяких виразах обличчя читалось “я не повірю поки не буду там”. З довгої дороги всі вже були дуже втомлені, але як тільки ми опинилися в Дортмунді і побачили знайомі посмішки, втому як рукою зняло. Найбільша відмінність між нашим прибуттям у Дортмунд та між прибуттям наших друзів у Київ - це те, що вони нас зустріли. Звичайно, для нас важче було приїхати у Київ – це набагато дальше від Хмельницького ніж Дортмунд від Вупперталя. Автобус був шикарний!  - але не вистачало доброї посмішки Паші.

Коли ми пролітали над Дортмундом, дивились в ілюмінатор, і спочатку здалось, що це ті самі схили, озера, будівлі, що і в Україні, але коли ми придивились – ми на Заході! Хоча б за приклад взяти їхні ферми вони виглядають не як маленькі домашні господарства, а як частина великої корпорації яка дивиться за кожною маленькою деталлю цього великого механізму.

Фрідріх Енгельс. Перш за все хочу сказати, що постараюсь писати неупереджено, бо сам не маю симпатії до цієї людини. Безпосередньо через його творчість і філософію був створений перший у світі тоталітарний, комуністичний режим, що поневолив сотні народів і вижимав соки із них майже століття.

Фрідріх Енгельс – один із людей, хто витягнув утопічні ідеї на новий рівень. Разом із Фрідріхом Енгельсом Карл Маркс видає біблію соціалізму. Капітал був справжнім вибухом у тогочасній світовій ідеології. Він призвів до нових революцій, до створення соціалістичних партій і організацій. Саме завдяки соціалістичним ідеям зародилися усі без винятку тоталітарні системи світу.

Ось це загалом основне. Але що ми знаємо про Енгельса, як про людину?

У музеї ми побачили часточку життя людини, а не просто символу соціалізму. Як і усі люди він заробляв собі на життя, мав квартиру і особисте життя.

На мою думку, що зрозуміти людські вчинки потрібно проаналізувати її особисте життя, а не дивитись на усе із політичної, соціальної чи якоїсь іншої точки зору. Ми дізнались про його смаки, про вподобання. А саме це й визначає весь його життєвий шлях.

На мою думку із великими людьми потрібно знайомитись саме так. Не прочитати наукові книги і дізнатись сухі факти, а потім ходити і розумничати, а просто прийти до квартири, де вони жили і зрозуміти дух тих часів

Діма Василишин

Людина, яка прожила понад півстоліття у чужій країні не забула рідну мову і чудово володіє нею. Людина, яка не змогла пробачити талінський режим і через це не повернулася в Україну. Людина, яка мусила називатись довгий час не Наташа, а Нетті. Людина, яку хотіла все життя знайти та білоруська дівчинка, котру вона рятувала пі час примусових робіт в Німеччині. Людина, яка по війні прожила зі своїм чоловіком-німцем п’ятдесят п’ять таки щасливих років. Людина, яка декілька років тому втратила кохану людину, але не втратила сили духу, любові до життя і досі приносить радість людям навколо. Це жінка, якій 88 років. А вона живе повноцінним життям: варить ареники, готує пиріжки за власним рецептом, досі працює на городі і жодного разу не купувала картоплі. Вона готова ділитися досвідом з тими, кому це цікаво, адже вона пізнала так багато за своє життя. Її сміх заражає інших. Нам здається, що наше сучасне суспільство досі воліє мовчати про тоталітарне минуле: нацизм, фашизм, омунізм – це тяжка історична пам’ять. Від правди не втечеш.

І саме про працюючи над проектом, це зрозуміли ми, і повинні збагнути і німецьке, і українське суспільство.

Людина, яка прожила понад півстоліття у чужій країні не забула рідну мову і чудово володіє нею.

 Людина, яка не змогла пробачити сталінський режим і через це не повернулася в Україну.

 Людина, яка мусила називатись довгий час не Наташа, а Нетті.

Людина, яку хотіла все життя знайти та білоруська дівчинка, котру вона рятувала під час примусових робіт в Німеччині.

 Людина, яка по війні прожила зі своїм чоловіком-німцем п’ятдесят п’ять таки щасливих років.

Людина, яка декілька років тому втратила кохану людину, але не втратила сили духу, любові до життя і досі приносить радість людям навколо.

 Це жінка, якій 88 років. А вона живе повноцінним життям: варить вареники, готує пиріжки за власним рецептом, досі працює на городі і жодного разу не купувала картоплі. Вона готова ділитися досвідом з тими, кому це цікаво, адже вона пізнала так багато за своє життя. Її сміх заражає інших.

 Нам здається, що наше сучасне суспільство досі воліє мовчати про тоталітарне минуле: нацизм, фашизм, комунізм – це тяжка історична пам’ять. Від правди не втечеш. І саме про працюючи над проектом, це зрозуміли ми, і повинні збагнути і німецьке, і українське суспільство.

«Картошка!» Цей щасливий вигук з усіх сторін. І знову картопля, другий хліб українців, смак батьківщини. Жоден день нашої зустрічі не проходив без того, щоб не згадувався цей коренеплід: 88-річна Наташа Браун ділиться рецептом солодких слив у картопляному кожусі, дає поради, як доглядати за картоплею, щоб не заводились жуки, молодь від душі нагрібає її собі на тарілку, а в розмові краєм вуха я чую: «Якщо в мене вдома немає картоплі, то я почуваю себе якось розгублено.»

Під кінець довгого дня у мене на кухні лежали вчора три картоплі в мундирі. Я бачу вас! „Kartoshka!“

Райнер Кокенбрінк