П'ятниця.  Ми вже досить добре пізнали одне одного. Але все ж я трохи хвилююся. Вперше прийматиму німецьких друзів у себе вдома. Мама телефонує по 20 разів на хвилину .. Певно, чекає з нетерпінням…

І от закінчився вечір у школі.  Українські діти, якомога швидше «розбирають» німецьких друзів...

Йдучи вулицями Хмельницького, хвилювання розвіялося само по собі.  З щирими посмішками зустрічали нас вдома мама і Настя. Все було настільки по-сімейному, що досить довго не хотілося нікуди йти.  Ми слухали улюблену музику, що дівчата записали на диск, сміялися з кострубатих в'язаних котів, шапки та Лізи, яка страшенно боялася мого маленького папужки…

10 година. Час повертатися до готелю. За ці декілька годин,що ми провели разом, Ліза, Софі та Юлія стали для моєї мами наче рідні. Але все ж треба було прощатися… Вона розуміла,що це, мабуть, остання їх зустріч… Але теплі спогади і фотографія у рамці постійно нагадуватимуть нам цей день…

(Анастасія Бойко)