Навшпиньки ми обходимо маленькі озерця, які залишає по собі український дощ на дорогах та тротуарах.

Те, що на перший погляд здається тоненькою плівкою, виявляється холодною вологою аж по кісточки. Затоплена вибоїна. Ламкий та потрісканий асфальт з першого дня зник, і вулиці відблискують вологою. Там внизу, у темних ямах нашої дороги лежать залишки промайнулих українських буднів: пластикові обгортки, недопалки та жовте осіннє листя.

У калюжах здутого асфальту відбивається український сум минулого.

Так само як наші чоботи розбурхують дощову воду, так і наша робота роз'ятрює спогади і почуття – і мені стає зрозуміло, що ведуть мене мої обачні кроки до залитих слізьми глибоких асфальтних ран, а не повз них.