Біля мене сидить завгосп Саша та, сяючи очима, плавним голосом співає стару пісню про кохання. Багато з колег за столом, що підспівували перші пісні, цю теж тільки слухають.

Ми запрошені до «Світлиці» - музею українського побуту у хмельницькій школі №10. За завісою відкривається приміщення з високими стелями, крізь вікно нагорі проглядає денне світло. На яскравих картинках – сцени з життя, яке сьогодні нам важко уявити. З любов’ю зібрані та розставлені предмети побуту, народні костюми, меблі та знову - багато вишиті рушники. Навколо довгого стола по центру можуть збиратись учні початкової школи, вчитись та дивитись.

Сьогодні ввечері стіл уставлений різноманітними наїдками української кухні. Все приготовлене вчительками та вчителями школи, ще й з власних городів. Більшість – вегетаріанське, і мені навіть подають окрему миску з варениками по-вегетаріанськи для мене.  «Кароліна» - чую я знов і знов і можу приступати.

Мені не заважає, що я не розумію великі уривки жвавих балачок, хоча Люба і Коля дуже стараються не забувати за переклад. Я насолоджуюсь мелодійним звуком української мови та  пустотливим сміхом присутніх. При тому я знову й знову гублюсь у барвистих вишивках та картинах.

Вчителька народознавства Світлана роз’яснює призначення деяких експонатів – їй щосили допомагає Люба, яка не лише перекладає, але й у спільній рольовій грі зображає, як проходить весілля.

Після останнього традиційного тосту «на коня» ми прощаємось. Тиснемо руки людям, які нам до сьогоднішнього дня були зовсім незнайомі, але які лише заради нас так страшенно старались. Не тільки через те, що я не знаю української мови, мені бракує слів для вдячності.

(Каролін де Нокер)