Тут ми розповідаємо про наші заняття, екскурсії та роботу. Досить довгенький список….

8 травня наш проект було презентовано в Берліні в рамках відкриття виставки «Тріщина через все життя», яке проходило у приміщенні Фонду «Пам’ять, відповідальність і майбутнє» за присутності Посла України у ФРН Василя Химинця.

На адресу проекту неодноразово звучала похвала і висока оцінка зробленого. Насамперед українське посольство висловило радість з приводу вдалої роботи та побажало нам успіху і надалі.

Цього разу на нас чекала несподіванка. Випадковість, що в розмові з українськими учнями у грудні з’ясувалось, що Наташа Браун родом з Хмельниччини, а дружина її брата живе у селі Масівці неподалік Хмельницького.  Невипадковість, що наші друзі відвідали її і розповіли про знайомство з Наташею Браун. Родина подарувала фотографії, зокрема, з весілля пані Браун.

Коли прожито 92 роки, можна багато чого розповісти. Історії з життя, страшні і щасливі випадки: урок історії особливого ґатунку, після якого знову стало зрозуміло, що з будь-якого боку завжди є як хороші, так і погані люди. Й те, й те трапилось пані Браун на її життєвому шляху. Ми ще попрацюємо над інтерв’ю з нею…

Ми відвідали Пороховий завод Лібенау, що розкинувся на території 12 кв. км, в його 400 виробничих цехах на промисловій основі виробляли порох. З 1941 по 1992 роки за різних політичних та суспільних умов тут тривало військове виробництво. З 1939 по 1945 сюди попали на роботи близько 11 тисяч примусових працівників. Замасковані серед лісу, оброслі деревами, стоять покинуті цехи у лісовому масиві між Штайєрбергом та Лібенау в окрузі Нінбург/Везер. Деякі з них на 4 поверхи йдуть під землю….

Після того у нас ще була нагода обмінятись результатами роботи з нашими українськими друзями і представити свої останні новини. І на нашу несподіванку, втім про це – в окремому розділі….

Про це масове вбивство нам стало відомо з розмов з Л.Батія та з її оповідання  «Страта у Бургхольці». Вшанувати пам’ять людей, загиблих внаслідок свавілля, нас запросила Спілка «Пошук слідів». Поминальна акція пройшла неподалік від місця страти, і ми відчували справжню потребу прийти на неї.

Напередодні пам’ятного заходу ми міркували про те, що таке - згадувати і вшановувати, і спираючись на історію Рут Клюгер про привидів, записали деякі свої думки. Рут Клюгер застерігає, що пам’ять про когось – це не виставляння напоказ своїх емоцій чи співчуття, пам’ять повинна бути конкретною, діловою та пізнавальною.

«Якби мені довелось писати вигадану історію на тему єврейської катастрофи, я би в жодному разі не обрала реалістичний простір. Я би придумала історію про привида, оскільки привид – це щось нерозчинне, порушене табу, неосмислений злочин. Початок такої історії про привида, яку кожен може продовжити на власний розсуд, я пропоную тут.»

У зал заходить дух одного з багатьох убитих, приваблений темою, він радіє, що його вшановують. Він сідає на подіум перед усіма, розмахує ногами, як демонстранти на Берлінському мурі. Публіка витріщається на нього скляними очима, не бачачи його. Промовець, він чи вона, говорить про те, що важко висловити, важко уявити, важко сформулювати. Привид питає себе, чому заподіяну йому смерть важко висловити. Для цього ж є німецьке слово: постріл у потилицю. І чому важко уявити, якщо це в жодному разі не було містерією, а кривавою різнею, у білий день.

Привид помалу відзначає, що мова-то йде зовсім не про нього, а про потрясіння промовця, який виставляє публіці напоказ свою здатність до співпереживання. І в той час, коли з трибуни говориться про диявольське затуманення розуму вбивць, привид згадує той світлий сонячний день, коли стріляли в нього звичайні люди, ніякі не демони. Я собі думаю, що мій привид потрохи помічає, що публіка вглядається, але не бачить його. І дійсно, мало хто може бачити духів. Але один все-таки бачить, доглянутий пан, 1920 року, він сидить на заднім ряду, один з тих, хто тоді стріляв. Він бачить його.

А потім я би ще вигадала одну юну студентку, з першого семестру, яка з правдивого занепокоєння про партійні відзнаки з дідової шкатулки на письмовому столі щиросердо прийшла до нас. Словесна лузга промовця приспала її, попри всі уперті намагання слухати добре. Через закриті повіки вона бачить, як наш пригнічений і ображений привид залишає зал. Вона підводиться та йде за ним; поважний пан з заднього ряду робить те саме, через інші двері. Промовець, він або вона, звісно, не зауважив привида і гнівається на обох слухачів, які передчасно покинули зал.»

(Ruth Klüger,вперше опубліковано у Gertrud Hardtmann (Hrsg.), Spuren der Verfolgung. Seelische Auswirkungen des Holocaust auf die Opfer und ihre Kinder, Gerlingen 1992, с. 221.)

«У зал заходить дух одного з багатьох убитих, приваблений темою, він радіє, що його вшановують. Він сідає на подіум перед усіма, розмахує ногами, як демонстранти на Берлінському мурі. Публіка витріщається на нього скляними очима, не бачачи його. Промовець, він чи вона, говорить про те, що важко висловити, важко уявити, важко сформулювати. Привид питає себе, чому заподіяну йому смерть важко висловити. Для цього ж є німецьке слово: постріл у потилицю. І чому важко уявити, якщо це в жодному разі не було містерією, а кривавою різнею, у білий день.

Привид помалу відзначає, що мова-то йде зовсім не про нього, а про потрясіння промовця, який виставляє публіці напоказ свою здатність до співпереживання. І в той час, коли з трибуни говориться про диявольське затуманення розуму вбивць, привид згадує той світлий сонячний день, коли стріляли в нього звичайні люди, ніякі не демони. Я собі думаю, що мій привид потрохи помічає, що публіка вглядається, але не бачить його. І дійсно, мало хто може бачити духів. Але один все-таки бачить, доглянутий пан, 1920 року, він сидить на заднім ряду, один з тих, хто тоді стріляв. Він бачить його.

А потім я би ще вигадала одну юну студентку, з першого семестру, яка з правдивого занепокоєння про партійні відзнаки з дідової шкатулки на письмовому столі щиросердо прийшла до нас. Словесна лузга промовця приспала її, попри всі уперті намагання слухати добре. Через закриті повіки вона бачить, як наш пригнічений і ображений привид залишає зал. Вона підводиться та йде за ним; поважний пан з заднього ряду робить те саме, через інші двері. Промовець, він або вона, звісно, не зауважив привида і гнівається на обох слухачів, які передчасно покинули зал.»

Цитата за: Irmela von der Lühe: Das Gefängnis der Erinnerung. Erzählstrategien gegen den Konsum des Schreckens in Ruth Klügers weiter leben.

У: Bilder des Holocaust. Literatur-Film-Bildende Kunst. Hg. Von Manuel Köppen und Klaus R. Scheepe, Köln 1997, S. 43

[1] Вперше опубліковано у Gertrud Hardtmann (Hrsg.), Spuren der Verfolgung. Seelische Auswirkungen des Holocaust auf die Opfer und ihre Kinder, Gerlingen 1992, с. 221.