Про це масове вбивство нам стало відомо з розмов з Л.Батія та з її оповідання  «Страта у Бургхольці». Вшанувати пам’ять людей, загиблих внаслідок свавілля, нас запросила Спілка «Пошук слідів». Поминальна акція пройшла неподалік від місця страти, і ми відчували справжню потребу прийти на неї.

Напередодні пам’ятного заходу ми міркували про те, що таке - згадувати і вшановувати, і спираючись на історію Рут Клюгер про привидів, записали деякі свої думки. Рут Клюгер застерігає, що пам’ять про когось – це не виставляння напоказ своїх емоцій чи співчуття, пам’ять повинна бути конкретною, діловою та пізнавальною.

«Якби мені довелось писати вигадану історію на тему єврейської катастрофи, я би в жодному разі не обрала реалістичний простір. Я би придумала історію про привида, оскільки привид – це щось нерозчинне, порушене табу, неосмислений злочин. Початок такої історії про привида, яку кожен може продовжити на власний розсуд, я пропоную тут.»

У зал заходить дух одного з багатьох убитих, приваблений темою, він радіє, що його вшановують. Він сідає на подіум перед усіма, розмахує ногами, як демонстранти на Берлінському мурі. Публіка витріщається на нього скляними очима, не бачачи його. Промовець, він чи вона, говорить про те, що важко висловити, важко уявити, важко сформулювати. Привид питає себе, чому заподіяну йому смерть важко висловити. Для цього ж є німецьке слово: постріл у потилицю. І чому важко уявити, якщо це в жодному разі не було містерією, а кривавою різнею, у білий день.

Привид помалу відзначає, що мова-то йде зовсім не про нього, а про потрясіння промовця, який виставляє публіці напоказ свою здатність до співпереживання. І в той час, коли з трибуни говориться про диявольське затуманення розуму вбивць, привид згадує той світлий сонячний день, коли стріляли в нього звичайні люди, ніякі не демони. Я собі думаю, що мій привид потрохи помічає, що публіка вглядається, але не бачить його. І дійсно, мало хто може бачити духів. Але один все-таки бачить, доглянутий пан, 1920 року, він сидить на заднім ряду, один з тих, хто тоді стріляв. Він бачить його.

А потім я би ще вигадала одну юну студентку, з першого семестру, яка з правдивого занепокоєння про партійні відзнаки з дідової шкатулки на письмовому столі щиросердо прийшла до нас. Словесна лузга промовця приспала її, попри всі уперті намагання слухати добре. Через закриті повіки вона бачить, як наш пригнічений і ображений привид залишає зал. Вона підводиться та йде за ним; поважний пан з заднього ряду робить те саме, через інші двері. Промовець, він або вона, звісно, не зауважив привида і гнівається на обох слухачів, які передчасно покинули зал.»

(Ruth Klüger,вперше опубліковано у Gertrud Hardtmann (Hrsg.), Spuren der Verfolgung. Seelische Auswirkungen des Holocaust auf die Opfer und ihre Kinder, Gerlingen 1992, с. 221.)

«У зал заходить дух одного з багатьох убитих, приваблений темою, він радіє, що його вшановують. Він сідає на подіум перед усіма, розмахує ногами, як демонстранти на Берлінському мурі. Публіка витріщається на нього скляними очима, не бачачи його. Промовець, він чи вона, говорить про те, що важко висловити, важко уявити, важко сформулювати. Привид питає себе, чому заподіяну йому смерть важко висловити. Для цього ж є німецьке слово: постріл у потилицю. І чому важко уявити, якщо це в жодному разі не було містерією, а кривавою різнею, у білий день.

Привид помалу відзначає, що мова-то йде зовсім не про нього, а про потрясіння промовця, який виставляє публіці напоказ свою здатність до співпереживання. І в той час, коли з трибуни говориться про диявольське затуманення розуму вбивць, привид згадує той світлий сонячний день, коли стріляли в нього звичайні люди, ніякі не демони. Я собі думаю, що мій привид потрохи помічає, що публіка вглядається, але не бачить його. І дійсно, мало хто може бачити духів. Але один все-таки бачить, доглянутий пан, 1920 року, він сидить на заднім ряду, один з тих, хто тоді стріляв. Він бачить його.

А потім я би ще вигадала одну юну студентку, з першого семестру, яка з правдивого занепокоєння про партійні відзнаки з дідової шкатулки на письмовому столі щиросердо прийшла до нас. Словесна лузга промовця приспала її, попри всі уперті намагання слухати добре. Через закриті повіки вона бачить, як наш пригнічений і ображений привид залишає зал. Вона підводиться та йде за ним; поважний пан з заднього ряду робить те саме, через інші двері. Промовець, він або вона, звісно, не зауважив привида і гнівається на обох слухачів, які передчасно покинули зал.»

Цитата за: Irmela von der Lühe: Das Gefängnis der Erinnerung. Erzählstrategien gegen den Konsum des Schreckens in Ruth Klügers weiter leben.

У: Bilder des Holocaust. Literatur-Film-Bildende Kunst. Hg. Von Manuel Köppen und Klaus R. Scheepe, Köln 1997, S. 43

[1] Вперше опубліковано у Gertrud Hardtmann (Hrsg.), Spuren der Verfolgung. Seelische Auswirkungen des Holocaust auf die Opfer und ihre Kinder, Gerlingen 1992, с. 221.