Ми поклали квіти на траву,

Якою укрито 25 дітей.

Діти колишніх примусових працівників.

Діти, серед яких і Віктор Т.

Ми запалили свічки.

Вони згасли всі разом.

Незадовго до того я дивилась у маленьке полум’я в моїй руці.

Від цього тепла на хвильку заскімлило чимось особливо рідним.

Не дивно.

Якщо подумати, це полум’я свічки з рідної землі.

Александра Паладі

Телевізор включений. На екрані ти бачиш кадри демонстрації. Багато людей борються за свої права, за демократію і так далі. Ти бачиш мітинги та волонтерів, які розносять їжу.

Але ти бачиш й дим, палаючі шини, міліцію та демонстрантів, які йдуть один на одного.

Ти переживаєш за них. Ти там, з ними. Хочеш все дізнатись, в очікуванні, як же буде далі. Тому що те, що ти бачиш, відбувається у столиці твоєї Батьківщини.

Єдина проблема: ти не розумієш ні слова, про що розказується в новинах. Демонстранти починають свої інтерв’ю на рідній тобі мові, але їх слова перекривають незрозумілі речення синхронного озвучення.

В той час, як вся країна в сум’ятті, ти на чужині. Просиш, щоб тобі переклали репортаж про протести. Без перекладу тобі важко зрозуміти, як опитані перехожі ставляться до розвитку подій. Не знаєш, чи це ті люди, що треба. Люди, що представляють протилежну до твоєї позицію, чи думають так само, як і ти.

Ти питаєш себе, мабуть, чи не говориться зараз про те, що всі намагання демонстрантів вже не мають перспектив. Або може таки надія на успіх зростає?

Як ти себе відчуваєш?

Ліліане Польманн

Важка мова в Німеччині

Двері в Німеччині важкі

Важкі масивні будинки

Важкі погодні умови, часто йде дощ.

Важкі дискусії на конференціях

Важкі долі дітей, які прожили так мало і поховані тут

Важкість – туги за батьківщиною у солдатських листах

Легке спілкування між дітьми та дорослими, між різними національностями

Легко пересуватись по місту, тому що добре налагоджений міський транспорт

Легке сприйняття інших народів

Легке висловлення критичних думок

Легке спілкування з іншими вірами

Легка атмосфера в школі, на уроках.

З легким сумом розлуки з цими людьми я буду повертатись додому.

Типова куртка, біта, лисина та кілька правоекстремістських фраз.

Такий екземпляр «класичного» неонациста зустрівся нам сьогодні, коли увечері ми повертались з міста додому.

Ми – це я та «мої» обидва українські гості, ми – це ті, хто намагаємось більше розвідати про війну, щоб ще виразніше застерегти від війни, ми – це ті, хто виступає за мир.

А зараз, коли пройшли десятиліття після перемоги над фашизмом в Європі, перед нашими очима виринають «вічно вчорашні», які вважають себе кращими через своє походження та ідентифікують себе з тими, хто знущався з 13 мільйонів людей. Мені гидко, що ця зустріч не була єдиною, а навпаки – йдучи по місту, ми раз по раз натикались на свастику на стінах чи інші праворадикальні символи.

Мені соромно і мене це бісить. Бісить те, що досі є підстава для того, щоб мені було соромно: неонацисти в Німеччині. Добре лиш те, що від цих подій зростає моє честолюбство і бажання побороти націоналізм та неонацистів! Боротись за те, щоб Німеччина насправді була «країною розмаїття» та миру.

Розалі Фіхтнер

Дощ, старий знайомий, постійна складова наших зустрічей.

Здається, ніби його підкидає нам погода кожного разу, коли нас перехоплюють забави та культури – щоб ми повернулись назад до серйозності тематики, вимір нашого проекту.

Тихий супутник, як спогади, новини, вісті минулого, які ми намагаємось донести у світ.

Не скрізь бажаний. Але такий важливий.

Ліза Гунтер