Чому у цьому проекті з дослідження листів беруть участь підлітки різних національностей, і не тільки німці? Це мене зацікавило, тим більше, що я попав у родину Сари родом з Шрі-Ланки. Їі предки не мають нічого до Другої світової, але їй було цікаво розібратись, допомогти зрозуміти людей і події та спокутувати провини німців. Сара здалась мені дуже життєрадісною, завжди посміхалась та підбадьорювала.

Я побачив, що сім’ї Сари, хоч вони й емігранти, в Німеччині живеться добре, спокійно. Вони дружньо ставляться до інших національностей, так само і до мене був жвавий інтерес. За столом ми обмінювались з Сариними батьками своїми традиціями, я вчив їх українських слів, а вони розказували про події у Шрі-Ланці та чому вони звідти поїхали. Це було моє перше знайомство з неєвропейською культурою, я отримав великий досвід пізнання та збагачення.

Євген Мандзі

Мінливість погоди у Вупперталі: цілий день дощ, потім сонце й тепло. Так само й в солдатських листах: змінюється настрій, залежно від автора та ситуації. Сум та переживання за долю рідних змінюється радістю від отриманої звістки  з дому. Переможний настрій – усвідомленням поразки.

Та всі вони, німецькі та радянські солдати, хочуть незмінно одного – додому.

Руслан Супрович

Нове повідомлення у соціальній мережі. Ми отримали інформацію щодо нашої тимчасової локації у Німеччині. Ні, досить грубо. Щодо нашої «тимчасової» родини. Знаходжу своє ім’я. Якщо чесно, моєму щастю не було меж. Моя знайома. Минулого разу вона була у мене вдома в Хмельницькому. Моя мама із захопленням відреагувала на таку приємну новину. День до подорожі, а ми у метушні бігаємо за подарунками. Дуже хочеться, щоб усе сподобалось. Приїхали. Ось ми заходимо до класної кімнати і я бачу знайому, таку чарівну посмішку. Декілька хвилин для знайомства з «новенькими» і ми шумною компанією вирушили додому. Дещо хвилювалась перед зустріччю з батьками. Адже мала певні стереотипи щодо німців. Та усе виявилось абсолютно навпаки: добрі, привітні, завжди усміхнені, турботливі – усе це надзвичайно точно характеризує мою «родину». Між собою вони називають нас «наші». Не лишають нас ні на хвилину. Піклуються, наче про маленьких дітей.

А я поміж своїми, тобто української групою, ласкаво називаю її Соня. Мені було настільки комфортно, що я навіть не відчувала шаленого суму за своєю українською домівкою. 7 днів пролетіли занадто швидко. Фінальні фото на пам’ять. Вони надарували мені стільки, що я аж засмутилась, що привезла їм замало. Тато проводжає нас з ґанку. Мама проводжає до шкільного подвір’я. Я зціпила якомога сильніше кулаки, щоб не розплакатись. Ще пару годин в аудиторії. І все. Ми вже складаємо валізи до машин. У моїй голові наче пустка. Дійсно ніби необережно відривають шматок з середини. Та щось мене перериває. Лунке «Анастасія!» припиняє сумний потік моєї свідомості. Я підіймаю очі догори і бачу брата Софі, який щосили махає мені із вікна аудиторії. Мимоволі на моєму обличчі з’являється посмішка. Цей останній спогад. І він не сумний. Він наповнює мене надією, що це ще далеко не остання зустріч . І я із вдячністю згадуватиму саме цей тиждень, допоки з моєї голови його не зітре стареча хвороба.

Анастасія Бойко

Приїхавши до Вупперталя, ми попрямували до школи. З її фасаду на мене дивилась сова, а сама школа більш нагадувала старовинний замок. То й не дивно, їй вже понад 150 років.

Вразила мене організація навчання, їхні методи. Так, наприклад, на хімії учні мають можливість безпосередньо працювати з реагентами, а не читати нудний підручник. На уроці історії в очі кидалась рівність між учнем та вчителем, інший підхід до методики роботи, а саме, учні роздумують над тим чи іншим джерелом, вчаться на історичних документах, карикатурах.

А ще не можу не згадати про учнів, які сидять просто на сходах в гімназії.

Театр політичної сатири на високому, явно нешкільному, рівні піднімає важливі суспільно-політичні теми. Актори-гімназисти роблять це творчо, талановито і дуже гостро. Насправді думаюча молодь, адже тексти виступів вони пишуть самі.

Настя Мазур

Однакові, пунктуальні, байдужі, чіткі, люблять чистоту: так би я описала німецький народ до нашої подорожі.

Аеропорт, літаки, метушня. Для кожного з нас – велика пригода, невідомі очікування від країни та людей. Ми думали побачити високі білі будинки з коричневими балками, охайних, аж занадто педантичних людей, що харчуються сосисками та п’ють пиво. Проте не все так, як уявлялось.

Ідучи до гімназії через постійні погляди та усмішки людей, я відчувала в душі тепло. Одного разу, спіткнувшись в кафе об сходинку, я ледве не впала, але чиясь міцна та водночас лагідна рука притримала мене. Піднявши голову, я побачила милу сивеньку жінку. Вона говорила до мене на мові, яку я не розумію. Але в цей момент я ніби не помічала цього. Вона сказала мені «Обережно, дитинко!».

Багато стереотипів виявились брехнею. Я виразно побачила тут, що кожна людина має свою індивідуальність, кожен - особистість. Ти можеш одягатись як хочеш, робити щось на власний розсуд, вирізнятись - і ніхто тебе не засудить. Саме тут у Вупперталі я вперше побачила велику суміш різних національностей та культур, вони всі різні, але разом – одне ціле.

Анастасія Гонтківська