Нове повідомлення у соціальній мережі. Ми отримали інформацію щодо нашої тимчасової локації у Німеччині. Ні, досить грубо. Щодо нашої «тимчасової» родини. Знаходжу своє ім’я. Якщо чесно, моєму щастю не було меж. Моя знайома. Минулого разу вона була у мене вдома в Хмельницькому. Моя мама із захопленням відреагувала на таку приємну новину. День до подорожі, а ми у метушні бігаємо за подарунками. Дуже хочеться, щоб усе сподобалось. Приїхали. Ось ми заходимо до класної кімнати і я бачу знайому, таку чарівну посмішку. Декілька хвилин для знайомства з «новенькими» і ми шумною компанією вирушили додому. Дещо хвилювалась перед зустріччю з батьками. Адже мала певні стереотипи щодо німців. Та усе виявилось абсолютно навпаки: добрі, привітні, завжди усміхнені, турботливі – усе це надзвичайно точно характеризує мою «родину». Між собою вони називають нас «наші». Не лишають нас ні на хвилину. Піклуються, наче про маленьких дітей.

А я поміж своїми, тобто української групою, ласкаво називаю її Соня. Мені було настільки комфортно, що я навіть не відчувала шаленого суму за своєю українською домівкою. 7 днів пролетіли занадто швидко. Фінальні фото на пам’ять. Вони надарували мені стільки, що я аж засмутилась, що привезла їм замало. Тато проводжає нас з ґанку. Мама проводжає до шкільного подвір’я. Я зціпила якомога сильніше кулаки, щоб не розплакатись. Ще пару годин в аудиторії. І все. Ми вже складаємо валізи до машин. У моїй голові наче пустка. Дійсно ніби необережно відривають шматок з середини. Та щось мене перериває. Лунке «Анастасія!» припиняє сумний потік моєї свідомості. Я підіймаю очі догори і бачу брата Софі, який щосили махає мені із вікна аудиторії. Мимоволі на моєму обличчі з’являється посмішка. Цей останній спогад. І він не сумний. Він наповнює мене надією, що це ще далеко не остання зустріч . І я із вдячністю згадуватиму саме цей тиждень, допоки з моєї голови його не зітре стареча хвороба.

Анастасія Бойко