У шурхотінні аркушів дрімає час. Наше читання солдатських листів пробуджує його, історії та буденні справи потрапляють у наші руки і важко висять там деякий час. Вони не відпускають нас. Шукаючи букви та шляхи, ми просуваємось на покинуту територію турбот і клопотів. Ми тримаємо в руках скарби, ми читаємо те, що адресати ніколи не отримали і не прочитали, можливо, вони сиділи в недоступних окопах, а можливо, вже їх не було серед живих. Ми на години занурюємось у листя часу, яке шурхотить, і слухаємо шепіт історій. Тихе диво, що поринає в глибини душі…

"И журавли, печально пролетая, Уж не жалеют больше ни о ком....", співає Єва-

Марія Хаген на слова Єсєніна зовсім легко та безмежно тужливо. Але в останньому залі Музею Великої Вітчизняної війни журавлі не відлітають. Сумним ключем

лишаються вони над накритим дерев’яним столом, що стоїть на гільзах відстріляних гранат, вони залишаються над довгим столом, довжиною у 27 метрів – кожен метр на мільйон загиблих.

Журавлі - з плащ-палаток по одній стороні та з квітчастих жіночих хусток по іншій -- летять, нагадуючи про мертвих і живих у довгому польоті над цим столом.

Під поглядами 6 тисяч облич кличуть мертвих і живих за поминальний стіл. На

ньому стоять пом’яті армійські фляги, навпроти – прості стакани для тих,

хто поминає. Вздовж - похоронки, розкладені на рушниках. І туга не зникає. Ще ні. Можливо, завтра.

Олександра розповідає поволі і обачно, інколи вона зважує свої слова. У Музеї Проскурівського

підпілля у Хмельницькому вона говорить про випускників 1941 року, про ніч початку війни, коли вони святкували свій шкільний випуск, і за два тижні стали підпільниками: як наприклад, 17-річнаМарія Трембовецька, активістка, яку схопили і катували, розстріляна за спротив чужій владі, війні та безчинству. Вони бачили і звільняли голодних військовополонених з таборів, з шталагу 355,

підривали залізницю, збирали важливу інформацію. Вони хотіли бути вільними, мати право

ходити в кіно та ловити рибу. Й те, й те було заборонене під загрозою розстрілу.

Розповідає Олександра повільно. Вона ж розповідає і про своїх батьків теж.

Ви були моїми учнями

не тут у привільному

широкому степу

на схід від забуття

Ми разом тягнули

вагонетки спогадів

через штольні та по рівнинах

розмовляючи

(16.11.2012, Хмельницький; Райнер Кокенбрінк)