Перший лист лежить переді мною. Обережним, благоговійним порухом відкриваю конверт. Злегка тремтячи, розгортаю грубий пожовклий папір. Змітаю трохи бруду з першого аркуша, і мені здається, ніби я здуваю пил з дірявої темряви у моїй голові, яка називається минуле. На стіл випадає маленький згорнутий папірець. Беру його обережно, але з нетерплячою цікавістю, і в моїй руці опиняється маленьке пасмо білявого волосся.  Я трохи вагаюсь торкнутись цього волоссячка, страшно, що воно просто розсипеться, наче спогад, або наче мертвий метелик, якого роками дбайливо зберігали. На дотик воно трохи ламке, а своїм кольором нагадує мені волокна коноплі.

У цьому шматочку життя втілена повна любові вістка, передана не просто словами, як-то буває зазвичай. Це вітання - опора і запевнення для адресата, те, що бракує словам. Як сумно, що цей подарунок так і не був вручений.

Я не можу не покласти цей локон на пушку пальця і не погладити його по завкруглості, а в моїй уяві виринає десятимісячний Клаус, якому належала ця прядка.

У листі здебільшого йдеться про нього, але історію розповідає саме локон, він створює зв'язок з минулою дійсністю, яка тепер стала чимось більше, ніж просто історією.

(Лаура Айзентрегер)