Київ. На годиннику 23:05. Нарешті прибули. ,, Тепер в автобус ", - чуємо, як говорять вчителі. Їхати на автобусі? Знову? Але ми робимо це кожен день! Ми задаємося питанням, як довго нам доведеться їхати. «Шість годин», - чуємо когось з темряви. Що? Так довго? Це що, серйозно?

Раптом я уздріваю білий мікроавтобус. Що? Це не туристичний автобус? Перед мікроавтобусом стоять два кремезних українці. У темряві вони здаються загрозливими. Вони їдуть зараз з нами? Ах. Один бере і вантажить наш багаж в інший мінівен. Але – як будуть їхати тринадцять учнів та два викладачі, перекладач, письменник і водій в цій тарандайці протягом шести годин? ,,Занадто тісно!", говорять всі з обуренням.

Водій автобуса відкриває задні двері. Солоні огірки, хліб, ковбаски, сир-косичка і напої стоять напоготові. Як, нема маргарину? Ми починаємо їсти. Посмішка повзе по наших обличчях. Їжа дуже смачна! Навіть сир, подібний на гуму, нам до смаку. Огірки ульотні! Насолода після довгої подорожі.

Ми сідаємо в автобус. Поламані сидіння ... дуже вузько. Всі сидять близько один до одного. Дивно. Якось все одно затишно...

Ми виїжджаємо. Чути, як у вікна стукаються голови. Водій їде по дорозі, наче всіяній кратерами, і нам здається, що він витискає всі 250 км / год. Машину хитає в усі боки. Нас кидає туди-сюди.

Всюди висять ікони. Чотки звисають над дзеркалом заднього виду. Люба, перекладач, говорить нам, що наш водій називається Паша. Забавне ім’я. Паша. Чи має він тепер робити все, що ми йому скажемо? Я ковтаю посмішку. Задаю собі одне питання: як він бачить щось взагалі? Він дуже високий і мусить сидіти нахилившись, щоб бачити щось через лобове скло. Інакше він не буде бачити дорогу. Без сумніву, його кожен день болить в попереку.

Великий телевізор причеплений до стелі автобуса. Є навіть кондиціонер. Ми дивимося у вікна. Зоряне небо. Красиво. Напруга відступає. Паша запускає мій компакт-диск. Звукова система напрочуд добра. Ми починаємо відчувати себе справді комфортно.

Раптом нас кілька разів зупиняють. Що таке? Поліція? Вони що, думають, що ми злочинці? Занепокоєння поширюється. Водій розмовляє з поліцейським? Що вони кажуть? Я не розумію ні слова. Ми їдемо далі. Нарешті перевірка минула.

Паша вимикає яскраве світло. Тепер мерехтить ніжне синє освітлення. На нас нападає втома. Незважаючи на невпинну хитавицю ми засинаємо.

Вівієн Кауфферт

Поля червоніють маковим цвітом, далеко за обрій. Безмежна далечінь.

З них височіють електричні опори, наче щогли кораблів у морі.

Я їду далі торохкотливим мікроавтобусом, він здригається від кожної вибоїни.. Та я сиджу спокійно, дивлюсь у захваті на те, як коливаються поля. Ліси наче острови. Корови та кози прив’язані на узбіччі та незворушно пасуться. Час від часу собаки голосно сповіщають про наше прибуття..

Блакитні селянські хатини любовно прикрашені різьбою по дереву біля вікон. Випрана білизна тріпотить на вітрі.  Здається, що вона рухається в такт з яскраво-зеленими деревами та кущами.

Дощ. Краплі завбільшки з виноград стікають по шибках, змагаючись між собою.

Я бачу  багатоповерхові будинки, та між ними все ще видніють похилені хатки. Перед ними, за огорожею, я бачу стареньку жінку у хустині, яка  тяжко обробляє свій город.

Чим далі, тим більшими стають будівлі. Будинки справляють невтішне враження, сірі та занедбані. Та в них і перед ними бачимо лише усміхнені обличчя.

Дощ мочить дороги та залишає у великих калюжах відблиски місяця. В них відбивається посмішка сонця.

Ліза Адам

"Зараз у нас затишшя. Я не знаю, як довго це триватиме." Це пише Тоні своєму брату Петеру 03.08.1944 з "Росії". Я читаю листи німецьких солдатів вермахту в Хмельницькому обласному архіві. Пачку листів було знайдено після війни у лісі і доставлено до архіву. Крім того, нам дозволяють переглянути неотримані листи, відправлені з Німеччини солдатам на фронт. Газети, брошури, фотографії, в цілому - багате джерело матеріалів.

Солдати пишуть про майбутні заручини, зекономлені гроші, про події на фронті натомість ні слова,  в кращому випадку лише натяками. Цензура пропускала тільки незагрозливі листи, додому мали дійти лише позитивні відгуки про війну. Листи на фронт - такого ж змісту.

Українські школярі, розповідаючи про прочитані ними листи, підкреслюють, на першому плані в них говориться про особисті стосунки та сімейні проблеми. Тільки один раз нам трапляється епізод, що сажотрус під час чистки димаря виявив нерозірвану фосфорну бомбу.  Тож з ремонтом будинку доведеться ще зачекати...

Таке враження, що все в порядку. Ідеальний світ листів у швидких обертах спіралі смерті та спустошення.

Школярі забувають про час. Вони переписують листи від руки, показують якісь знахідки, зосереджено обговорюють місця, які важко прочитати, власні імена, думають, як розтлумачити певні речі.

У три години умістились цілі тижні уроків історії. З питаннями і відповідями ми залишаємо архів, попереду – подальші обговорення.

Райнер Кокенбрінк

Невідомі герої.

Ульріке Гоффманн-Фервольт

Невідомі герої. Німецька вчителька історії про враження від вивчення історії в Україні

Чи треба історію виставляти, щоб вивчити її?

Кинувши перший погляд на шкільний музей 31 Танкового корпусу у школі №10 у Хмельницькому, відвідувач відчуває себе приголомшеним.

Поважні чоловіки в орденах -  і тільки одна жінка дивляться з фотографій на глядача, пожовклі документи, розташовані у вітринах, прапори і карти на стінах майже від підлоги до стелі. Такі музеї є і в Німеччині, їх упускає з виду сучасна музейна педагогіка. А танки, ретельно намальовані мініатюри різних розмірів, ніби змайстровані з наборів для моделювання, вони аж ніяк не проявляють зв'язок з історичним просвітництвом.

Проте ця колекція неживих предметів оживає, коли пані Галина Казимирівна починає розповідати.

Указкою вона звертає нашу увагу на фото в рамках, на карти, які втратили свій смисл через надмір стрілочок, тримає в руках документи, на яких помітні сліди старості. Галина, вчителька математики, розповідає про історію 31 танкового корпусу Червоної Армії (часів Другої світової) , над яким школа тримає шефство.   Навіть людина, яка не знає мови, розуміє по її розповіді всю серйозність, гордість і печаль.

Жестикулюючи, Галина вимагає уваги аудиторії - йдеться про важливе. Мова йде про внесок Червоної армії у звільнення Німеччини від націонал-соціалізму. Фотографії зображають людей,  в тому числі батька Галини, який воював на Хмельниччині проти німецького вермахту. Вони і мільйони інших солдатів, за підтримки партизан, у співпраці з союзниками, вибороли беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Так чітко і недвозначно присутні німецькі учні цю істину, мабуть, ще ніколи не чули.

Українські школярі в курсі цих подій, це видно по їхніх обличчях. Говорити про історію для них звичайна справа, вони виросли з таким сприйняттям історії, яке ніби органічно продовжується у збереженні спогадів та розширенні знань.

9 травня у День перемоги ветерани приходять до шкільного музею. Все новим і новим поколінням школярів розповідають вони про війну, бо це не може поринути у забуття. Вже давно їхні власні діти, як пані Галина, пішли по їх стопах, дбають про виставкові експонати і діляться почутим від старших чоловіків, оскільки в живих залишилось з них тільки двоє.

У Німеччині ці герої практично невідомі. Як добре, що у Хмельницькому нам про них нагадали.

Та чи служить представлене в музеї возвеличення героїв дійсно ціннісним орієнтуванням для молоді, чий світ виглядає настільки інакше, ніж 70 років тому?

Відповідь дають учні історичного класу Людмили Стецюк та Миколи Тімкова під час презентації їх пошукових напрацювань. Ці діти поставили собі за мету вивчення невідомої теми, трагедії українських примусових працівників в Німеччині. В усній формі ці історії передавались і відомі їм. Школярі опитували свідків, свої сім’ї та вчителів, і їм вдалось відчути страждання примусових працівників – цими враженнями вони діляться з вуппертальською молоддю. Розповіді українських школярів містять водночас заклик до німецьких гостів спільно турбуватись про те, щоб таке горе не повторилось ніколи. Звісно, німецькі підлітки та їхні викладачі приймають таке завдання. Вина – індивідуальна, а відповідальність за збереження історичної пам’яті – колективна, на цьому наголошує вчитель Коля Т.

З вражаючою відкритістю українські учні досліджували німецькі листи, не доставлені адресатам, які зберігаються в Державному архіві Хмельницького. Вникаючи у почуття німецьких солдатів до їх родин та друзів, українці бачили в них не лише злочинців, а людей з їх суперечностями.

Хіба можна краще протистояти виникненню ворожих образів?

Іншим важливим прикладом живої історії стала розповідь про те, як для ветеранів проводили екскурсію по виставці "Тріщина через все життя". Помінявшись ролями, школярі як експерти представляли ветеранам невідомих героїв – примусових робочих. Старі вояки вперше зіткнулися з участю саме цих людей у завершенні Другої світової війни.

З деякою заздрістю дивлюсь я на такі уроки історії  - понад поколіннями, без упереджень, спрямовані лише на істину – як я їх побачила в нашому проекті. За такий урок я щиро дякую українським учням та вчителям.

Для нас усіх, як німецьких, так і українських учнів та вчителів, абсолютно незамінну допомогу в цьому надавала пані Люба Сочка. Вона перекладала усі розмови та тексти виступів, без її глибоких знань української та німецької історії і культури не було би спілкування.

Під кінець вернусь на початок:

Без виставки «Тріщина через усе життя» були би неможливі дослідження у Вупперталі та Хмельницькому, а зустрічі би не відбулись.

Отже, завершальний акорд подяки звучить тут на адресу автора та ініціатора пані д-р Буреш.

P.S. Цитата з резюме українського учня під час заключної презентації : «Ніколи б не подумав, що співатиму з німцем німецьку пісню».