Прогулянка по Жилинцях. Справа - хатина, що потопає у густій зелені та жовтому цвіті. Лавка, що вицвіла від багатьох літ і сонця, губиться у соковитій траві.

Мій погляд зупиняється на двох парах очей, що світяться на вкритих зморшками обличчях. Двоє дідусів обривають свою розмову і вітаються зі мною з широкою посмішкою. Ще більше зморшок з’являється на старечих обличчях, я посміхаюсь їм у відповідь і продовжую йти по селі, відчуваючи тепло та гостинність.

Щось подібне я відчула й тоді, коли вперше зустріла українську групу у школі. Ніяково запитала, де туалет. Я відразу відчула теплу руку в моїй руці, і мене енергійними кроками хтось повів у сторону. Чиїсь каблуки цокали по шкільній підлозі, я зазирнула в її очі – я ще не знала, як її звати, вона явно була рада мені допомогти.

Ці моменти – чи то вітання дідусів в селі, чи то дружня допомога школярів – не дають мені відчувати себе тут чужою, долають мої страхи у цій незвичній та для мене новій і дивній країні. Хоча я лише обмежено можу тут спілкуватись, мене охоплює почуття, що тут – серед бездомних псів, качок та лелек, на не асфальтованих дорогах – я вдома.

Леа Дінгер