Поля червоніють маковим цвітом, далеко за обрій. Безмежна далечінь.

З них височіють електричні опори, наче щогли кораблів у морі.

Я їду далі торохкотливим мікроавтобусом, він здригається від кожної вибоїни.. Та я сиджу спокійно, дивлюсь у захваті на те, як коливаються поля. Ліси наче острови. Корови та кози прив’язані на узбіччі та незворушно пасуться. Час від часу собаки голосно сповіщають про наше прибуття..

Блакитні селянські хатини любовно прикрашені різьбою по дереву біля вікон. Випрана білизна тріпотить на вітрі.  Здається, що вона рухається в такт з яскраво-зеленими деревами та кущами.

Дощ. Краплі завбільшки з виноград стікають по шибках, змагаючись між собою.

Я бачу  багатоповерхові будинки, та між ними все ще видніють похилені хатки. Перед ними, за огорожею, я бачу стареньку жінку у хустині, яка  тяжко обробляє свій город.

Чим далі, тим більшими стають будівлі. Будинки справляють невтішне враження, сірі та занедбані. Та в них і перед ними бачимо лише усміхнені обличчя.

Дощ мочить дороги та залишає у великих калюжах відблиски місяця. В них відбивається посмішка сонця.

Ліза Адам