Невідомі герої.

Ульріке Гоффманн-Фервольт

Невідомі герої. Німецька вчителька історії про враження від вивчення історії в Україні

Чи треба історію виставляти, щоб вивчити її?

Кинувши перший погляд на шкільний музей 31 Танкового корпусу у школі №10 у Хмельницькому, відвідувач відчуває себе приголомшеним.

Поважні чоловіки в орденах -  і тільки одна жінка дивляться з фотографій на глядача, пожовклі документи, розташовані у вітринах, прапори і карти на стінах майже від підлоги до стелі. Такі музеї є і в Німеччині, їх упускає з виду сучасна музейна педагогіка. А танки, ретельно намальовані мініатюри різних розмірів, ніби змайстровані з наборів для моделювання, вони аж ніяк не проявляють зв'язок з історичним просвітництвом.

Проте ця колекція неживих предметів оживає, коли пані Галина Казимирівна починає розповідати.

Указкою вона звертає нашу увагу на фото в рамках, на карти, які втратили свій смисл через надмір стрілочок, тримає в руках документи, на яких помітні сліди старості. Галина, вчителька математики, розповідає про історію 31 танкового корпусу Червоної Армії (часів Другої світової) , над яким школа тримає шефство.   Навіть людина, яка не знає мови, розуміє по її розповіді всю серйозність, гордість і печаль.

Жестикулюючи, Галина вимагає уваги аудиторії - йдеться про важливе. Мова йде про внесок Червоної армії у звільнення Німеччини від націонал-соціалізму. Фотографії зображають людей,  в тому числі батька Галини, який воював на Хмельниччині проти німецького вермахту. Вони і мільйони інших солдатів, за підтримки партизан, у співпраці з союзниками, вибороли беззастережну капітуляцію фашистської Німеччини. Так чітко і недвозначно присутні німецькі учні цю істину, мабуть, ще ніколи не чули.

Українські школярі в курсі цих подій, це видно по їхніх обличчях. Говорити про історію для них звичайна справа, вони виросли з таким сприйняттям історії, яке ніби органічно продовжується у збереженні спогадів та розширенні знань.

9 травня у День перемоги ветерани приходять до шкільного музею. Все новим і новим поколінням школярів розповідають вони про війну, бо це не може поринути у забуття. Вже давно їхні власні діти, як пані Галина, пішли по їх стопах, дбають про виставкові експонати і діляться почутим від старших чоловіків, оскільки в живих залишилось з них тільки двоє.

У Німеччині ці герої практично невідомі. Як добре, що у Хмельницькому нам про них нагадали.

Та чи служить представлене в музеї возвеличення героїв дійсно ціннісним орієнтуванням для молоді, чий світ виглядає настільки інакше, ніж 70 років тому?

Відповідь дають учні історичного класу Людмили Стецюк та Миколи Тімкова під час презентації їх пошукових напрацювань. Ці діти поставили собі за мету вивчення невідомої теми, трагедії українських примусових працівників в Німеччині. В усній формі ці історії передавались і відомі їм. Школярі опитували свідків, свої сім’ї та вчителів, і їм вдалось відчути страждання примусових працівників – цими враженнями вони діляться з вуппертальською молоддю. Розповіді українських школярів містять водночас заклик до німецьких гостів спільно турбуватись про те, щоб таке горе не повторилось ніколи. Звісно, німецькі підлітки та їхні викладачі приймають таке завдання. Вина – індивідуальна, а відповідальність за збереження історичної пам’яті – колективна, на цьому наголошує вчитель Коля Т.

З вражаючою відкритістю українські учні досліджували німецькі листи, не доставлені адресатам, які зберігаються в Державному архіві Хмельницького. Вникаючи у почуття німецьких солдатів до їх родин та друзів, українці бачили в них не лише злочинців, а людей з їх суперечностями.

Хіба можна краще протистояти виникненню ворожих образів?

Іншим важливим прикладом живої історії стала розповідь про те, як для ветеранів проводили екскурсію по виставці "Тріщина через все життя". Помінявшись ролями, школярі як експерти представляли ветеранам невідомих героїв – примусових робочих. Старі вояки вперше зіткнулися з участю саме цих людей у завершенні Другої світової війни.

З деякою заздрістю дивлюсь я на такі уроки історії  - понад поколіннями, без упереджень, спрямовані лише на істину – як я їх побачила в нашому проекті. За такий урок я щиро дякую українським учням та вчителям.

Для нас усіх, як німецьких, так і українських учнів та вчителів, абсолютно незамінну допомогу в цьому надавала пані Люба Сочка. Вона перекладала усі розмови та тексти виступів, без її глибоких знань української та німецької історії і культури не було би спілкування.

Під кінець вернусь на початок:

Без виставки «Тріщина через усе життя» були би неможливі дослідження у Вупперталі та Хмельницькому, а зустрічі би не відбулись.

Отже, завершальний акорд подяки звучить тут на адресу автора та ініціатора пані д-р Буреш.

P.S. Цитата з резюме українського учня під час заключної презентації : «Ніколи б не подумав, що співатиму з німцем німецьку пісню».